Наприкінці січня, коли західні країни посилили свою риторику про «неминуче вторгнення» Росії, президент України Володимир Зеленський під час прес-конференції з іноземними журналістами поставив під сумнів цей наратив. «Я президент України, я тут перебуваю, і я думаю, що тут краще знаю деталі», – сказав він після телефонної розмови з президентом США Джо Байденом.
Я відчував гордість, і я думаю, що багато інших українців також це відчули . На президентських виборах 2019 року 73% виборців підтримали Зеленського, коміка без політичного досвіду, в акті повної відмови від української олігархічної політики Петра Порошенка, який балотувався на агресивній націоналістичній платформі.
Незважаючи на свої передвиборні обіцянки об’єднати націю та внести радикальні зміни в країну, Зеленський значною мірою відхилився від цього шляху. Тому, коли він протистояв тиску Заходу, це був рідкісний момент непокори, коли він з’явився поруч із вигаданим учителем, який став президентом Василем Голобородьком, якого він зобразив у популярному телешоу «Слуга народу».
Протягом останніх двох тижнів Зеленський продовжував закликати до спокою та запевняв громадян України, що його уряд тримає ситуацію під контролем. Він оголосив 16 лютого Днем національної єдності та закликав депутатів та олігархів, які покинули країну, повернутися та показати свою підтримку українському народу.
Але зіткнувшись із розпалювальними наративами та панікою, які завдають шкоди українській економіці, українському президенту доводиться виходити за рамки незалежної риторики. Йому необхідно проводити активну зовнішню політику в інтересах усіх громадян України, яка б серйозно ставилася до критичних питань, що стоять за ескалацією. Ігнорування їх чи однозначна відмова на сумнівних підставах може позбавити Україну права голосу щодо її власного майбутнього, оскільки рішення приймаються від її імені іноземними державами.
Поки що українські дипломатичні ініціативи були досить недалекоглядними. Може здатися розумним використати страх «неминучого вторгнення», щоб отримати більше зброї від Заходу або провести кампанію за превентивні санкції проти Росії. Однак озброєння, яке зараз постачається Україні, не врятує її у разі тотального нападу Росії. Аналогічно, санкції, запропоновані Заходом, навряд чи будуть зміцнені чи достатньо зашкодять Росії.
«Союз» із Великобританією та Польщею, оголошений 1 лютого, є скоріше рекламним ходом британського прем’єр-міністра Бориса Джонсона, який переживає глибокі внутрішні проблеми, ніж ефективним пактом, який може гарантувати захист України. Це не тільки не містить жодних життєздатних зобов’язань з боку Лондона та Варшави, але й є сумнівним досягненням для України приєднатися до токсичної компанії деяких з найбільш правих урядів у Європі.
Перспективи членства в НАТО також виглядають досить туманними, незважаючи на те, що західні держави відхилили вимоги Росії зробити його офіційним. У цей час двері, здається, зачинені, і продовжувати стукати в них може не в інтересах нації. Як колись сказав сам Зеленський про членство в НАТО: «Я ніколи не їду в гості, якщо мене не запросять. Я не хочу почуватися неповноцінною, другосортною людиною».
Одним із очевидних досягнень Росії за останній рік ескалації є те, що питання членства України в НАТО стало ще більш токсичним і викликаючим розбіжності. Тепер є ще більше сумнівів, що прийняття України не зробить через це всі інші країни НАТО менш безпечними. Також стає все більш очевидним, що наступник Путіна, яким би прогресивним чи демократичним він не був, все одно розглядатиме членство України в НАТО як загрозу.
Це дає нам три основні сценарії в довгостроковій перспективі. Перший – це принизлива поразка Росії та втрата нею статусу великої держави в Євразії. На це сподівається український націоналістичний рух. Його члени бачать, що Україна не лише бореться за свій суверенітет, але й є частиною демонтажу Російської імперії – процесу, який триває вже понад століття. Вони сподіваються, що по всій Російській Федерації вибухнуть конфлікти в чеченському стилі.
Проблема в тому, що українським націоналістам байдуже, що подумає більшість українців про те, щоб пожертвувати собою в довгостроковому хрестовому поході, щоб перетворити Росію на клаптик невеликих держав. Вони також не враховують, чи справді решта людства хотіла б стати свідком розпаду держави та громадянської війни на території ядерної держави.
Другий сценарій – це міжнародна угода про нейтралітет України або так звана «фінляндизація» України, що стосується історичного рішення Фінляндії асоціюватися з Європою, але уникати ворожості щодо Росії, не вступаючи в НАТО.
Проблема з цією пропозицією полягає в тому, що вона нездійсненна з огляду на протидію їй всередині країни, а також мало віри міжнародної спільноти, що Кремль зобов’язується підтримувати нейтральний, але суверенний статус України. Україні потрібні сильніші гарантії, ніж договір, який Росія може розірвати в будь-який момент.
Це залишає перед нами третій сценарій, який тягне за собою побудову всеохоплюючої структури безпеки для всієї Європи, яка включатиме як Україну, так і Росію. Це могло б початися з регулярних консультацій з питань регіональної безпеки, створення нових норм поведінки між великими державами, їхніми союзниками та позаблоковими державами, а також розробки детальних багатосторонніх гарантій безпеки, підтверджених широкими військовими стриманими та прозорими заходами зміцнення довіри.
Деталі такої структури вже викладені у комплексній пропозиції, нещодавно висунутій великою групою неурядових експертів із США, ЄС, Росії та п’яти країн, що знаходяться між Росією та НАТО, включаючи Україну. Така домовленість могла б створити спільний безпековий та економічний простір від Лісабона (або навіть Ванкувера) до Владивостока, як деякі сподівалися наприкінці холодної війни. У життєвих інтересах України бути серед ініціаторів та активних учасників цього процесу та формувати його результати.
Що не менш важливо, Україні також потрібен більш конструктивний підхід до Мінських угод, виконання яких зупиняється протягом семи років, хоча вони дотримуються базової логіки всіх основних мирних врегулювання останніх десятиліть. Для цього потрібні прямі переговори з представниками сепаратистських регіонів на Донбасі, які будуть легітимовані на виборах.
Це також вимагатиме, щоб Київ змінив свій підхід «спочатку кордон, потім вибори», згідно з яким він вимагає відновити повний контроль над українськими кордонами, перш ніж визнавати будь-які вибори в сепаратистських регіонах. І Росія, і підтримувані Росією сепаратисти відкидають таку послідовність подій, оскільки вважають, що це дозволить Україні відновити свою владу за допомогою сили, що призведе до дискримінації, репресій та вигнання сотень тисяч українських громадян, які вважаються «колабораціоністів».
Секретар РНБО Олексій Данілов в недавньому інтерв’ю заявив, що домовленості неможливо виконати, оскільки українське суспільство може їх не прийняти, а Росія може використати «дуже складну внутрішню ситуацію», яка може призвести до «знищення країни».
Справді, завдяки навмисному зволіканню з виконанням домовленостей, вони сьогодні не такі популярні, як у 2015 році. Проте більшість українців досі вважають, що для досягнення миру потрібно йти на компроміси.
Відновлення позаблокового статусу України було б необхідним першим кроком, який вимагатиме внесення змін до Конституції України. У 2019 році, на тлі відчайдушних спроб Порошенка переобратися, ціль «євроатлантичної інтеграції» була вписана в конституцію. Хоча ця конституційна зміна була законною, вона навряд чи була легітимною, оскільки в той час українці були досить розколотими щодо НАТО, а партії, які домагалися цього, мали жахливі опитування щодо підтримки громадськості.
Однією з головних причин відсутності прогресу з Мінськими угодами є не лише страх українських політиків перед націоналістичним насильством, а й зміна виборчої географії, яка відбудеться, коли мільйони українців, ізольованих у відколотих регіонах, знову приєднаються до національного електорату. Навряд чи вони підтримають Зеленського чи націоналістичну опозицію.
Є також побоювання, що особливий статус цих регіонів надасть їм право вето на рівні виконавчої влади та зробить Україну некерованою. Однак це не так. Єдиний важіль впливу, який отримають реінтегровані території, — це загроза організованого відділення від України.
Одним із рішень могло б бути розширення особливого статусу на всю територію Донбасу, а не лише на території, що перебувають під контролем сепаратистів, що запропонував Енріке Менендес, український громадський і гуманітарний активіст із Донецька. Це може виглядати як невиправдана поступка Росії і може викликати обурення частини українців. Однак такий крок фактично розбавить проросійські настрої, оскільки люди, лояльні до України, також будуть учасниками голосування та прийняття рішень в місцевій адміністрації і значно ускладнить відокремлення.
Українське політичне керівництво має припинити шантажувати його погрозами націоналістичного бунту. Зрештою, ці погрози стосуються не самих Мінських домовленостей, а будь-якого компромісу з Росією, який би перетнув численні червоні лінії націоналістичних верств української політичної еліти та громадянського суспільства.
Чи зможе Зеленський очолити такі зусилля для вирішення нинішньої кризи – під питанням. Не маючи за спиною ні справжньої партії, ні народного руху, ні навіть злагодженої команди, він не зміг переломити націоналістичні тенденції радикалізації уряду Порошенка і навіть посилив деякі з них.
Він потрапив у ту ж пастку, що й його попередник, завищених очікувань щодо його виступу як новачка на політичній сцені, і зробив ті самі помилки, піддавшись тиску з боку олігархічних кланів, націоналістичного сегменту громадянського суспільства та Заходу. Він намагався побудувати типову пострадянську «вертикаль влади», яка руйнує правові системи стримувань і противаг, і зробив вигляд, що напади на опозицію є частиною довгоочікуваних політичних реформ.
У Зеленського ще є час змінити стратегію. Що зміцнить його владу, так це досягнення стійкого миру та вирішення найгостріших політичних проблем країни, які лише відволікають мізерні ресурси від соціально-економічного розвитку. Він все ще може повернутися до своїх передвиборчих обіцянок щодо справді всеохоплюючої національної єдності та образу, який він ретельно створив навколо свого вигаданого персонажа, завдяки якому його обрали з такою величезною підтримкою.
