Протести та насильство в Казахстані минулого тижня стали несподіванкою.
Через кілька днів після того, як сотні протестувальників вийшли на мітинг проти підвищення цін на паливо в західному місті Жанаозен, демонстрації швидко розгорнулися в інші міста, де висловлювалися різноманітні соціально-економічні скарги.
Нарешті, протестувальники вимагали покласти край тому, що вони та багато спостерігачів вважають корумпованою політичною системою.
Президент Касим-Жомарт Токаєв спочатку пообіцяв знизити ціни на паливо, потім відправив у відставку уряд і усунув колишнього президента Нурсултана Назарбаєва, який є символом системи, з посади голови потужної Ради безпеки.
Незважаючи на його дії, протести незабаром переросли в насильницькі.
Бунтівники штурмували магазини, поліцейські відділки та будівлі місцевої адміністрації, і країна прийшла в безлад.
Токаєв наказав силам безпеки стріляти без попередження і заявив – без надання доказів – що 20 000 підготовлених за кордоном «терористів» напали на головне місто Алмати.
На прохання президента Організація Договору про колективну безпеку (ОДКБ) – військовий альянс на чолі з Росією – ввела війська до Казахстану для захисту стратегічних об’єктів.
За офіційними даними, заарештовано 8 тисяч осіб.
Десятки загинули, в тому числі громадяни та поліція. Реальні збитки можуть бути вищими, оскільки в жорстко контрольованій колишній радянській державі важко зібрати достовірну інформацію.
У розмові з Al Jazeera Євген Жовтіс, казахський правозахисник з Алмати, директор Казахстанського міжнародного бюро з прав людини та верховенства права, лауреат низки нагород з прав людини, зокрема Норвезького Гельсінського комітету Андрія Сахарова Freedom Премія 2010 року – розповідає про поточний стан справ у Казахстані та політику, яка стоїть за протестами.
Ситуація поступово нормалізується. Зрозуміло, що влада та силовики повністю взяли під контроль місто. Можливо, у деяких віддалених частинах міста ще тривають операції проти збройних формувань, але загалом зараз тихо, поступово відкриваються магазини, але банки досі закриті.
У понеділок Інтернет був доступний чотири години, з 9:00 до 13:00. Люди потихеньку починають залишати свої домівки, але машин все ще можна побачити дуже мало, трохи більше в центрі міста. Місто ще не повернулося до життя, але поволі повертається до нормального життя.
5, 6 і десь 7 січня в місті панувала анархія. На вулицях майже не було міліції та військових. Були мародери, місцями люди штурмували відділки поліції, був повний хаос. 8-го почалася операція по налагодженню ситуації.
Важливо розуміти, що протестувальники ніколи не є єдиною масою. Це не те, що одна група чи політична партія вийшла на вулиці. У всіх регіонах, де проходили акції протесту, це була змішана група людей.
Перш за все, традиційно, це була політична опозиція та громадські активісти – мирними. За 30 років незалежності в Казахстані жодного разу не було протестів, які передбачали б спалення автомобілів та насильство проти поліції.
Єдиним винятком були протести в Жанаозені 2011 року, коли мирна демонстрація 1000 нафтовиків завершилася провокацією, яка призвела до зіткнень з поліцією та загибелі щонайменше 15 осіб.
Однак тоді жоден поліцейський не загинув.
Крім того, за всі ці роки протести ніколи не були насильницькими. І цього разу люди, які вийшли на вулиці в Жанаозені, а потім в Актау та в усіх інших містах, були абсолютно мирними і мали певний набір вимог. Спочатку вони були соціально-економічними, потім з'явилися політичні вимоги.
У Казахстані дуже суворі закони щодо протестів. Щоб отримати дозвіл на організацію протесту, потрібно три дні, а акіміат (місцевий муніципалітет) може відмовити. Але найголовніше, що в усіх містах мітинги та демонстрації можна організувати лише в певних місцях. Тож коли люди виходять на центральну площу чи де-небудь поблизу адміністративних будівель, вони вже порушують закон.
До 4 січня всі протестувальники були мирними. Поступово до них приєдналися групи маргіналізованої молоді, переважно із сільської місцевості, незадоволеної своїм соціально-економічним становищем та постійною корупцією.
В Алмати вони поволі стали основною групою протестувальників – молодих безробітних з регіонів, які висловлюють своє розчарування несправедливістю. На них сильно вплинуло зростання цін і пандемія. Вони не довіряють владі та поліції.
Твердження президента про те, що 20 000 бійців спонсували з-за кордону, не виглядає правдою.
